у всьому, що я зараз роблю чогось бракує.
це щось таке, що ти не можеш взяти десь і поставити на полицю як забуту на дивані книгу, це щось, що можна видобути лише із глибин власного серця.
я відчуваю як замість нього розростається чорна діра. вона поглинає усе те хороше, що я хоч якось намагаюся втримати й згадую часи, коли мені було "не однаково".
видається, що я була безстрашною до смішного, не те, що тепер. тоді занудні дорослі називали це юнацький максималізм, а я збиралася рятувати світ і вирости яким-небудь Ганді.
таке враження, ніби цей світ хоче зберегти мене для чогось важливого, але я все ще не розумію його знаків.
Божеякжетак
мені повсякчас думається, що я не знаю зовсім нічого
НІЧОГО